Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)
Тарас Шевченко
ДУМИ МОЇ, ДУМИ
Три шляхи
Ой три шляхи широкії
Докупи зійшлися.
На чужину з України
Брати розійшлися.
Покинули стару матір.
Той жінку покинув,
А той – сестру, а найменший -
Молоду дівчину.
Посадила стара мати
Три ясени в полі,
А невістка посадила
Високу тополю.
Три явори посадила
Сестра при долині…
А дівчина заручена -
Червону калину.
Не прийнялись три ясени,
Тополя всихала;
Повсихали три явори,
Калина зов’яла.
Не вертаються три брати,
Плаче стара мати,
Плаче жінка з діточками
В потопленій хаті.
Сестра плаче, йде шукати
Братів на чужину…
А дівчину заручену
Кладуть в домовину.
Не вертаються три брати,
По світу блукають,
А три шляхи широкії
Терном заростають.
Думи мої, думи
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?…
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?…
Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози… чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? «Нічого робить», -
Не сказали б на сміх…Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?… Може, і вгадав…
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи, -
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих -
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі…
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині…
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають -
Там широко, там весело
Од краю до краю…
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий – море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили – гори, -
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засідала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило…
Лягла спочить… А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки, -
Бо дотепні… А я… а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну…
А слова – немає…
А за лихо… Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою, -
Пекло йому на сім світі,
А на тім…
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється…
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком – люди не побачать,
То й не засміються…
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки… не засиплють
Чужим піском очі…
Отаке-то… А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує -
Карай того, боже!Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас, -
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,А я – тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.
Мені однаково
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині -
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу -
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
I не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: – Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. -
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Минають дні, минають ночі
Минають дні, минають ночі,
Минає літо; шелестить
Пожовкле листя; гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло. І не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь…Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема ніякої?
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні… то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі -
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого: однаково -
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої! Злої!
Біографія
Тарас Шевченко (1814–1861)
Великий український письменник, художник, мислитель. Народився 9 березня 1814 р. у селі Моринці нинішнього Звенигородського району Черкаської обл. у родині селян-кріпаків. Життєпис Тараса Шевченка – це складний і праведний шлях генія. Сирітство, навчання у дяка, найми – тернистий початок. Його талант живописця помітили видатні митці Карл Брюллов та Василь Жуковський, які викупили поета з кріпацтва. Далі – літературна діяльність, гостро-правдиві твори, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешти і заслання. Тарас Шевченко залишив після себе велику літературну спадщину, що становить класичні зразки громадянської, філософської та пейзажної лірики. Помер Тарас Шевченко 10 березня 1861 р. і спочатку був похований у Петербурзі, та згодом його домовину, згідно із Заповітом, було перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля міста Канів на Черкащині.
Тарас ШЕВЧЕНКО
***
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? «Нічого робить»,-
Не сказали б на сміх...
Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи,-
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих -
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають -
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий - море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили - гори,-
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засідала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,-
Бо дотепні... А я... а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну...
А слова - немає...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою,-
Пекло йому на сім світі,
А на тім...
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється...
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком - люди не побачать,
То й не засміються...
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки... не засиплють
Чужим піском очі...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує -
Карай того, боже!
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,-
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я - тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.
Taras Shevchenko
***
Dumi moї, Dumi moї,
Famously Meni s you!
Nascho steel paperі
PRSPs series? ..
Chom you vіter not rozvіyav
In the wilderness, yak Pilin?
Chom you smartly not prispalo,
Yak its Dytyna? ..
Bo"s World on your famously gave birth to smіh,
Watered slozi ... Chom not flooded,
Not vinesli at sea, not in ROZMA polі ?.
Do not feed b Luda, in scho mene bolit,
Do not feed used for scho curse share
Chogo Nuju svіtom? "Nіchogo robit" -
God said not to smіh ...
Kvity moї, dіti!
Nascho Well you Kochav I nascho doglyadav?
Chi pay sertse one on vsіm svіtі,
Yak I s you cry? .. Mauger, i vgadav ...
Mauger, find dіvoche
My Heart, karі ochі,
Scho weep at Ci Dumi -
I do not want to bіlshe.
One slozu s brown eyes -
Of I pan over pans!
Dumi moї, Dumi moї,
Famously Meni s you!
For karії ochenyata,
For chornії eyebrows
Sertse vomited smіyalos,
Vilivalo MOV,
Vilivalo yak umіlo,
For temnії nochi,
For Cherry Garden Green,
For affection dіvochі ...
For steppe that for mogili,
Scho on Ukraїnі,
Sertse mlіlo not hotіlo
Spіvat on chuzhinі ...
Not hotіlos in snіgu in Lisi,
Kozatska colossus
H clubs, s bunchugami
Zbirat to please you.
Let them dushі kozatskії
In Ukraynі vitayut -
There are widely out there having fun
OD edge to edge ...
Yak is the will, scho passed,
Dnіpr wide - the sea,
Step i Step, roaring rapids,
The I mogili - burn -
Was born there, gartsyuvala
Kozatska will;
There gentry, Tatars
Zasіdala field
Zasіvala corpse field,
Pokey not ostilo ...
Lyagla spochit ... and Tim hour
Virosla grave,
And over her eagle Chorniy
Lіtaє watchman,
About the I neї good people
Kobzarі spіvayut,
All spіvayut yak dіyalos,
Slіpі Neborak -
Bo dotepnі ... And I ... and I
Tіlko vmіyu cry
Tіlko slozi for the Ukraine ...
A word - Absent ...
And for the famously ... That zur yomu!
Hto yogo not Knows!
A ANFO one wonder scho
People soul, -
Sunshine yomu on sіm svіtі,
And tіm ...
Zhurbey
Not naklichu sobі dolі,
If so do not May.
Let them live three zlidnі dnі
I їh zahovayu,
Zahovayu zmіyu lyutu
Colo svogo insertions,
Dwellers vorogov not bachili,
Yak famously smієtsya ...
Let them Dumka, yak that crows
Lіtaє that kryache,
A nightingale serdenko
Chirping she crying
Niska - people do not pobachat,
That is not th ... zasmіyutsya
Do not rub rail moї slozi,
Let them sobі llyutsya,
Chuzhe field polivayut
Schodnya i schonochі,
Pokey, Pokey ... not zasiplyut
Stranger pіskom ochі ...
Otake something ... And scho robit?
Zhurba not help.
Hto sirotі zaviduє -
Karai of God!
Dumi moї, Dumi moї,
Kvity moї, dіti!
Virostav you doglyadav you -
De Well Meni dіti you?
In іdіt up Ukraine, dіti!
Our up Ukraine,
Popіdtinnyu, orphans,
And I - here Zaghini.
They find schire sertse
The I word laskavo,
There schiru find the truth,
A shte, Mauger, d glory ...
Privіtay same, my Nenko,
My Ukraino,
Moїh dіtok nerozumnih,
Yak its Dytyna.
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози... Чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?
Не питали б люди, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нужу світом? «Нічого робить», -
Не сказали б на сміх...
Квіти мої, діти!
Нащо вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи -
Я більше не хочу...
Одну сльозу з очей карих -
І... пан над панами!..
Думи мої, думи мої!
Лихо мені з вами!
За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову, /125/
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду...
Нехай душі козацькії
В Украйні витають -
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий - море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили - гори.
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засівала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,
Бо дотепні... А я... А я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну...
А слова - немає...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!..
А надто той, що дивиться
На людей душою -
Пекло йому на сім світі,
А на тім... /126/
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні -
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється...
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком - люди не побачуть,
То й не засміються...
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки... не засиплють
Чужим піском очі...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує -
Карай того, Боже!
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас -
Де ж мені вас діти?..
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Привітай же, моя ненько!
Моя Україно!
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.
«ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ...»
Джерела тексту:
«Кобзар» 1840 (с. 5 - 11);
«Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (с. 5 - 10);
неповний список рукою І. М. Лазаревського (рядки 93 - 116) у рукописній збірці «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18);
примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 - 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 5 - 10);
«Кобзар» 1860 (с. 1 - 3).
Подається за примірником «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 - 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 5 - 10).
Датується орієнтовно за часом підготовки рукопису «Кобзаря» 1840 та подання його до цензури: січень - початок березня 1840 р., С.-Петербург.
Автограф не відомий. Написаний, очевидно, пізніше від інших творів, що увійшли до «Кобзаря» 1840, рукопис якого подано до Петербурзького цензурного комітету 7 березня 1840 р. (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. - С. 79), вірш є програмним вступом до першої поетичної збірки Шевченка. За «Кобзарем» 1840 передруковано в «Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844 з кількома орфографічними виправленнями («сльози» замість «сліози», «його» замість «іого» тощо), в рядку 27 вставлено підсилювальну частку: «Лихо ж мені з вами».
Після заслання Шевченко включив вірш до рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (виготовленої протягом лютого - квітня 1859 р.), куди його переписано рукою І. М. Лазаревського. Нині відома лише заключна частина (рядки 93 - 116) цього списку (ІЛ, ф. 1, № 18, арк. 4), місцеперебування решти списку не встановлено. В списку І. М. Лазаревського є незначні розбіжності з друкованим текстом 1840 та 1844 рр. у рядках 99 та 113. Рядок 115 «Своїх діток нерозумних» Шевченко виправив спершу на «Твоїх діток нерозумних», потім на «Моїх діток нерозумних», як було в друкованому тексті.
Наприкінці 1859 - на початку 1860 року (до виходу в світ 23 січня «Кобзаря» 1860) Шевченко вніс деякі зміни в текст вірша у робочому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844: зробив кілька пунктуаційних виправлень, усунув друкарську помилку в рядках 72 - 73 («А зато той, що дивиться На людей душою»), відновивши текст «Кобзаря» 1840: «А надто той, що дивиться На людей душою», виправив рядок 96 «Поки попи не засиплють» на «Поки, поки не засиплють».
Намір Шевченка включити вірш до нового видання своїх творів наштовхнувся на цензурні перепони. Член Головного управління цензури О. Г. Тройницький у відгуці про «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» від 23 січня 1859 р. зазначав, що у вірші «Думи мої, думи мої...» «слишком горько высказывается скорбь автора об уничтожении казачьей вольности, над могилой которой, по словам его, „Орел чорний сторожем літає“, и грусть его на чужбине, т. е. на севере России, по родине его, Украйне. Эту песнь я полагал бы за лучшее исключить вовсе из второго издания поэм Шевченко: в ней нет почти особо предосудительных стихов, кроме разве вышеприведенных, но общая мысль ее враждебна слиянию Малороссии с Великороссией» (Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. - С. 116 - 117). /632/
З таким висновком не погодився цензор Петербурзького цензурного комітету С. М. Палаузов у відгуці на рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий» від 28 квітня 1859 р.: «Так как это стихотворение есть не что иное, как поэтическое введение, в котором поэт посвящает свои песни Украине, способной лучше понимать его произведения, то не нахожу причины, почему бы следовало исключить эту в высшей степеня превосходную пьесу. Одно только место в этой песне могло бы быть подвергнуто цензурному контролю, это со стиха:
А над нею (над Украйной) орел чорний
Сторожем літає...
и до стиха:
Тілько сльози за Украйну,
А слова немає...
и то в таком случае, если в орле проявляется олицетворенная власть, стерегущая Украйну; но подобное объяснение было бы неуместной натяжкой» (Там само. - С. 121 - 122).
Проте О. Тройницький наполягав на забороні всього вірша або принаймні більшої його частини. У відгуці від 25 липня 1859 р., пропонуючи відхилити рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий» і повернутися до розгляду друкованого видання «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844, він зазначав, що «полагал бы за лучшее исключить вовсе первую вводную песнь: „Думи мої, думи мої...“ или, по крайней мере, всю часть ее от стиха: „За карії оченята“ до стиха „Карай того, Боже!“. Без всякой неуместной натяжки, предполагаемой рассматривавшим рукопись г. Шевченко г. цензором Палаузовым, нельзя не видеть в этой части упоминаемой песни выражения грусти автора о нынешней судьбе Малороссии, со времени подчинения ее под власть России, между тем как в начале и в конце песни высказывается только личная тоска поэта об удалении его из дорогой и милой родины, Украйны, в край для него чужой. В указываемом г. цензором и вполне признаваемом мною высоком поэтическом достоинстве этой песни я вижу еще больше причин к предлагаемому мною исключению: именно по поэтическому достоинству своєму эта песнь врежется в память всякого малороссиянина, восприимчивого к преданиям украинской старины, а этого едва ли следует желать для блага самой Украйны» (Там само. - С. 129). Унаслідок цього у «Кобзарі» 1860 вірш з’явився у значно урізаному вигляді - без рядків 28 - 100. В рядку 17 «Нащо вас кохав я, нащо доглядав» вставлено підсилювальну частку: «Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав».
Ще за життя Шевченка вірш поширювався в списках. За друкованим текстом «Кобзаря» 1840 або «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 зроблено списки: у рукописній збірці «Wirszy T. Szewczenka» польською транслітерацією з ілюстраціями М. С. Башилова та Я. П. де Бальмена (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 1 - 6); у рукописній збірці, писаній невідомою рукою, «Кобзар» Т. Шевченка середини XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 83, арк. 1 - З звор.); у рукописній збірці І. І. Сердюкова 1857 «Кобзар» (ІЛ, ф. 1, № 80, арк. І - 3 звор.); у «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, арк. 13 - 15 звор.).
Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! - Багато мотивів вірша мають фольклорне походження й близько перегукуються з народними піснями. /633/ Один із них - прагнення ліричного героя записати свої сумні думки й пустити їх за водою:
Мою бідну головоньку
Печаль-журба обняла.
Ой я тую превелику журбу
На кленовий листок напишу,
Написавши, прочитавши,
На тихий Дунай спущу.
Пливи, пливи, превелика журба,
Ік крутому бережку...
(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. - Т. 5. - С. 1024).
За степи та за могили, Що на Україні, Серце мліло, не хотіло Співать на чужині... - В записі у щоденнику від 1 липня 1857 р. Шевченко так згадував про свої настрої та творчі шукання часів навчання в Академії мистецтв у К. П. Брюллова: «В тени его изящно-роскошной мастерской, как в знойной дикой степи надднепровской, передо мною мелькали мученические тени наших бедных гетьманов. Передо мною расстилалась степь, усеянная курганами. Передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедная Украина во всей непорочной меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих духовных очей от этой родной чарующей прелести».
Журбою Не накличу собі долі... Заховаю змію люту Коло свого серця... - У фольклорному збірнику М. О. Максимовича, який був відомий Шевченкові, є пісня з подібним мотивом:
Журба мене сушить, журба мене в’ялить,
Журба ж мене, мати, скоро із ніг звалить.
Я ж тій журбі да й не піддаюся,
Пійду до шинкарки, горілки нап’юся.
Чомусь мені, браття, горілка не п’ється,
Біля мого серденька як гадина в’ється
(Украинские народные песни, изданные М. Максимовичем. - С. 165).
Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас - Де ж мені вас діти?.. - З цим мотивом близько перегукується пісня, вміщена в двох відомих Шевченкові збірниках М. О. Максимовича:
Ой діти, де вас подіти?
Чи мені втопиться, чи з горя убиться?
(Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем. - С. 12; Украинские народные песни, изданные М. Максимовичем. - С. 108).
В Україну ідіть, діти!.. Там найдете щире серце І слово ласкаве... - Мотив, близький до народної пісні в збірнику М. О. Максимовича:
Покидай сей край, де роду не маєш,
Да йди на Вкраїну, там знайдеш родину,
Там знайдеш родину, любую дівчину.
(Украинские народные песни, изданные М. Максимовичем. - С. 165). /634/
Тарас Шевченко
ДУМИ МОЇ, ДУМИ
Три шляхи
Ой три шляхи широкії
Докупи зійшлися.
На чужину з України
Брати розійшлися.
Покинули стару матір.
Той жінку покинув,
А той – сестру, а найменший -
Молоду дівчину.
Посадила стара мати
Три ясени в полі,
А невістка посадила
Високу тополю.
Три явори посадила
Сестра при долині…
А дівчина заручена -
Червону калину.
Не прийнялись три ясени,
Тополя всихала;
Повсихали три явори,
Калина зов’яла.
Не вертаються три брати,
Плаче стара мати,
Плаче жінка з діточками
В потопленій хаті.
Сестра плаче, йде шукати
Братів на чужину…
А дівчину заручену
Кладуть в домовину.
Не вертаються три брати,
По світу блукають,
А три шляхи широкії
Терном заростають.
Думи мої, думи
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?…
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?…
Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози… чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? «Нічого робить», -
Не сказали б на сміх…
Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?… Може, і вгадав…
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи, -
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих -
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі…
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині…
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають -
Там широко, там весело
Од краю до краю…
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий – море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили – гори, -
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засідала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило…
Лягла спочить… А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки, -
Бо дотепні… А я… а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну…
А слова – немає…
А за лихо… Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою, -
Пекло йому на сім світі,
А на тім…
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється…
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком – люди не побачать,
То й не засміються…
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки… не засиплють
Чужим піском очі…
Отаке-то… А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує -
Карай того, боже!
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас, -
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я – тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…
